Що робити, якщо дитина боїться приходу осені
Розповідаємо, що насправді стоїть за небажанням дитини повертатися до школи – і як на це реагувати батькам.
Це може бути сигналом втоми, перенавантаження, емоційних переживань або тривоги, розповідає психологиня проєкту «ПОРУЧ» Оксана Шаровара.
Якщо дитина каже, що не хоче до школи або тривожиться через початок навчального року, це не примха й не спроба маніпуляції. Після літніх місяців, наповнених відпочинком, розвагами та відносною свободою, вересень стає моментом різкого переходу до чітких розкладів, уроків і високих вимог.
Цей злам у щоденному ритмі може викликати стрес — як у дітей, так і в батьків.
Чому дитина не хоче до школи
Оксана Шаровара зазначає: коли дитина каже «не хочу», часто природна реакція дорослого — напруження або роздратування. Проте в цей момент важливо не намагатися «зламати» опір силою. За кожним «не хочу» стоїть причина — і завдання дорослого її побачити. Причини можуть бути різні:
Ці чинники збираються у єдину мозаїку внутрішнього сигналу: мені страшно. Тому дитина намагається уникнути не школи як такої, а почуттів, які в неї виникають у шкільному середовищі. Вона тягнеться до безпечного — дому, де менше невизначеності.
Якщо дитина не може чітко пояснити, що саме її турбує, — це не привід ігнорувати сигнал. У шкільному віці діти часто не мають достатньо навичок, щоб усвідомити і сформулювати свої емоції. Проте тіло й поведінка можуть «говорити» замість слів:
У таких випадках важливо не гасити та не мінімізувати тривогу. Навпаки — помітити її якнайшвидше. Тоді з нею буде легше впоратися.
«Для частини дітей вересень — це просто новий старт, але для інших — сильний стрес. Буває, що тривога починається ще в серпні, коли з’являється відчуття, що свято закінчується», — пояснює Оксана Шаровара.
Стрес не лише для дітей
Початок навчального року може бути викликом не тільки для дітей, а і для батьків. У багатьох дорослих накопичуються хронічна втома, емоційне виснаження, тривога. І коли до цього додається ще й необхідність організувати шкільний процес — ресурсу може просто не вистачити.
«Коли високий рівень напруження, батьки можуть зриватися на дитині. І щоб такого не було, я, як дорослий, маю піклуватися про свій стан. Бо коли в мене є сили, я можу геть інакше реагувати на подразники. Від цього менше конфліктів у сім’ї», — каже Оксана Шаровара.
Тобто, різка реакція дорослого — це не завжди відповідь на поведінку дитини. Часто це ознака втоми. Через це прохання дитини про увагу може зустріти роздратування. Якщо це стає системним, дитина може замкнутися в собі.
Також психологиня звертає увагу: навіть коли дорослі мовчать, дитина все одно зчитує загальну атмосферу в родині. Тому важливо звертати увагу на власний стан, а не лише на поведінку дітей.
«Насамперед дайте відповідь собі: я можу впоратися зі своєю тривогою? Якщо ні — почніть із себе. Бо дитина дуже добре зчитує фон», — каже Оксана.
Вона підкреслює: кожна дитина — частина родинної системи. Її поведінка є дзеркалом.
«Дитина не живе в ізоляції, вона — частина сімʼї. Якщо сімейна система нестабільна, дитина реагує, адаптується. Іноді ці адаптації виглядають як «неправильна поведінка», але насправді це спосіб вижити», — пояснює експертка.
Як підтримати дитину
Коли дитина боїться початку навчального року, важливо не змушувати її «взяти себе в руки», а створити простір, де вона зможе поділитися своїми переживаннями. Іноді перший крок — просто звернути увагу на її стан і дати знати: ви поруч. Почати розмову можна з м’якого спостереження: «Я помічаю, що тобі зараз складно з думками про школу. Що саме тебе турбує?». Таке запитання сигналізує: дитина не одна, її емоції важливі, а дорослі хочуть допомогти. Якщо дитина довіряє і починає говорити — це вже великий крок. Варто бути уважними до реакції. Навіть якщо розмова торкається складних чи «незручних» моментів, не можна засуджувати дитину, сварити або іронізувати.
«Дитині важливо розуміти: я можу сказати мамі або татові, що мені погано, і не отримаю за це покарання чи осуд», — наголошує психологиня.
Інколи дитина не готова одразу ділитися — це теж нормально. Тоді не варто «вибивати» з неї відповіді. Достатньо просто бути поруч — фізично та емоційно. Присутність, тиша, обійми — повноцінна підтримка.
Коли дитина готова ділитися своїми переживаннями, головне — її почути. Дитина будь-якого віку має право на свої емоції. Завдання дорослого — не знецінювати, а підтримати й передати важливе усвідомлення: «Твої почуття важливі. З тобою все в порядку. Мені можна довіряти — це безпечно». Якщо дитина не готова говорити, не варто панікувати. Навіть дорослим іноді важко сказати, що саме їх тривожить, а дітям — тим паче.
«Запитайте в дитини, чи є хтось, з ким їй легше спілкуватися. Це може бути не ви — і це нормально», — радить Оксана Шаровара.
Підтримати — це значить не розв’язати проблему чи задачу замість дитини, а допомогти їй розібратися, як це зробити самостійно. Це може стосуватися як шкільних завдань, так і життєвих ситуацій. Важливо дати зрозуміти: «Я готова/ий тобі допомогти. Якщо щось не виходить — ти завжди можеш до мене звернутися».
«Якщо дитина не розуміє, що від неї хочуть — наприклад, завдання сформульовано надто заплутано — її мозок не може обробити цю інформацію. І тоді виникає ступор: така «стіна» з написом «Я це робити не буду», — пояснює експертка. — Коли для дитини все зрозуміло, і немає страху, — вона це робитиме», — каже Оксана Шаровара.
Якщо дитина постійно плаче, погано спить або має фізичні симптоми — наприклад, біль у животі чи нудоту — варто звернутися до дитячого психолога. Це можуть бути як приватні консультації, так і допомога шкільного психолога чи фахівців на платформах підтримки, таких як «ПОРУЧ», де підлітки, їхні батьки або опікуни можуть отримати підтримку та безплатні консультації психологів.
Одна з найпоширеніших помилок батьків — думати про психолога як про того, хто «пояснить дитині, як поводитися».
«Психолог не приходить із метою змінити дитину. Він допомагає всій системі: дитині, батькам, учителям — побачити, як можна взаємодіяти інакше», — пояснює психологиня.
Найкраще працюють не ізольовані «корекції поведінки», а зміни в контактах між дитиною та дорослими. Бо дитина не існує окремо — вона живе у взаємодії з іншими, і саме ці стосунки мають ключове значення. Тому до процесу терапії часто залучають батьків. Це може викликати тривогу.
«Якщо психологи працюють із дітьми чи підлітками, у більшості випадків вони залучають до процесу й батьків. Щоб робота психолога з дитиною була ефективною, має змінюватися вся сімейна система. Це складно. Але якщо ви вже звернулися — це вже перший крок до змін. Психолог може дати рекомендації щодо ефективної взаємодії з дитиною — без осуду, з повагою до батьківських почуттів, — зазначає експертка. — Фаховий психолог не засуджує. Він наголошує: у вас уже є всі ключі, щоб зрозуміти, на підставі чого виникають конфліктні ситуації — і побудувати інші алгоритми взаємодії», — каже Оксана.
Багатьох батьків лякає фраза: «вам теж потрібно змінюватися».
«Це не про те, що ви щось зробили не так. Це про те, що всі ми можемо шукати нові шляхи до кращого взаєморозуміння з дитиною. І це — нормально», — підкреслює Оксана.
Насамкінець: дитині не потрібні ідеальні батьки. Їй потрібні люблячі — ті, хто визнають помилки, готові вчитися та не залишають її наодинці з труднощами.
Якщо дитина переживає через ситуації, з якими, на її думку, вона не впорається, спробуйте разом проговорити їх. Запропонуйте подумати над можливими варіантами дій: що можна зробити в такій ситуації, до кого звернутися по допомогу, яка поведінка буде підтримувальною, а яка — ні. Це допоможе зменшити тривогу, бо замість абстрактного страху з’явиться конкретний план дій.
Якщо труднощі пов’язані зі складними стосунками в школі, крім підтримки дитини, важливо залучити класного керівника, шкільного психолога або соціального педагога. Важливо зберігати відкриту комунікацію і налаштовувати її на спільний пошук рішень.
Такий підхід відкриває простір для діалогу, замість конфронтації, і показує дитині приклад конструктивного вирішення складних ситуацій.
Важливо показати дитині, що її емоції нормальні. Коли не потрібно приховувати страх, злість, сум чи тривогу, внутрішнє напруження знижується. Дитина починає розуміти: з нею все гаразд, її почуття мають право на існування. Почніть із себе — діліться тим, як Ви самі справляєтесь з емоційними ситуаціями:
Такий досвід також зміцнює довіру: дитина бачить, що батьки — не ідеальні роботи, а живі люди зі своїми почуттями. А ще — що із цими почуттями можна бути в контакті, не соромитися їх і поступово навчатися з ними жити.
«Коли дитина отримує від батьків дозвіл відчувати— вона починає краще розуміти себе. А це — ключ до психологічної стійкості».
Щоб дитина адаптувалася до навчального року без зайвого стресу, варто заздалегідь повернутися до шкільного ритму. За кілька тижнів до 1 вересня поступово змінюйте звичний графік: лягайте спати трохи раніше, відновлюйте ранкові та вечірні рутини.
Режим — це зона відповідальності дорослих. Саме батьки допомагають дитині тримати баланс між відпочинком, навчанням, спілкуванням і домашніми обов’язками. У розкладі має бути місце не лише для гуртків і уроків, а і для байдикування — це так само важлива частина відновлення.
«Якщо дитина буде знати, що після математики вона зможе пограти чи піти на прогулянку, — це стане природною мотивацією. А якщо натомість на неї чекає миття посуду — вона може затягувати домашнє завдання», — пояснює психологиня Оксана Шаровара.
Інколи скарги дитини на втому, роздратування чи байдужість свідчать про перевантаження. Якщо дитина каже, що нічого не хоче, не встигає, швидко втомлюється — варто переглянути її навантаження. Вигоряння в дітей часто починається саме із цього стану: є тільки школа, а на щось інше вже не вистачає сил.
«Навчання в школі — це повноцінний робочий день, з високим когнітивним і сенсорним навантаженням. Зранку до вечора — нові теми, різні вчителі, правила, шум, зміна активностей. Після цього дитині потрібен час просто бути собою, відновити сили, поїсти, побути в тиші», — додає експертка.
Проте відпочинок — це не «залипання» в телефоні. Це має бути якісний час, який допоможе дитині переключитися, розслабитися, відчути контроль над простором і діями.
Емоції часто «живуть» у тілі — як у дітей, так і в дорослих. Якщо дитина ще не вміє або не може описати, що з нею відбувається, її тіло може говорити за неї. Щоб зрозуміти, як почувається дитина, іноді достатньо не питати, а спостерігати: за мімікою, рухами, поставою, звичними жестами.
Тіло — перший індикатор. Навіть якщо дитина не каже, що їй страшно, її поведінка, стан тіла, відмова їсти чи постійна збудженість можуть бути прямою мовою тривоги. Підтримати тіло — означає підтримати і психіку. У цьому допомагають:
Навіть кілька хвилин якісної фізичної активності або тілесної уваги щодня можуть знизити рівень стресу дитини та допомогти їй краще справлятися з навантаженням.
Стосунки понад усе
Навчання, графіки, оцінки — усе це важливо. Проте найважливішим залишається зв’язок між батьками та дитиною. Саме він дає їй відчуття безпеки, стабільності та прийняття. Якщо дитина має такий зв’язок — осінь може стати для неї часом росту, а не втрат. Коли стосунки наповнені теплом, уважністю та щирістю — навіть найскладніші періоди можна пройти разом.
І варто пам’ятати: щоби підтримати дитину, спершу потрібно підтримати себе. Навіть базові речі — достатній сон, фізичне відновлення, щоденна турбота про себе — впливають на якість взаємодії. Бо коли батьки мають ресурс, у них більше сил бути стійкими, врівноваженими й турботливими.
Розповідаємо, що насправді стоїть за небажанням дитини повертатися до школи – і як на це реагувати батькам.
Це може бути сигналом втоми, перенавантаження, емоційних переживань або тривоги, розповідає психологиня проєкту «ПОРУЧ» Оксана Шаровара.
Якщо дитина каже, що не хоче до школи або тривожиться через початок навчального року, це не примха й не спроба маніпуляції. Після літніх місяців, наповнених відпочинком, розвагами та відносною свободою, вересень стає моментом різкого переходу до чітких розкладів, уроків і високих вимог.
Цей злам у щоденному ритмі може викликати стрес — як у дітей, так і в батьків.
Чому дитина не хоче до школи
Оксана Шаровара зазначає: коли дитина каже «не хочу», часто природна реакція дорослого — напруження або роздратування. Проте в цей момент важливо не намагатися «зламати» опір силою. За кожним «не хочу» стоїть причина — і завдання дорослого її побачити. Причини можуть бути різні:
Ці чинники збираються у єдину мозаїку внутрішнього сигналу: мені страшно. Тому дитина намагається уникнути не школи як такої, а почуттів, які в неї виникають у шкільному середовищі. Вона тягнеться до безпечного — дому, де менше невизначеності.
Якщо дитина не може чітко пояснити, що саме її турбує, — це не привід ігнорувати сигнал. У шкільному віці діти часто не мають достатньо навичок, щоб усвідомити і сформулювати свої емоції. Проте тіло й поведінка можуть «говорити» замість слів:
У таких випадках важливо не гасити та не мінімізувати тривогу. Навпаки — помітити її якнайшвидше. Тоді з нею буде легше впоратися.
«Для частини дітей вересень — це просто новий старт, але для інших — сильний стрес. Буває, що тривога починається ще в серпні, коли з’являється відчуття, що свято закінчується», — пояснює Оксана Шаровара.
Стрес не лише для дітей
Початок навчального року може бути викликом не тільки для дітей, а і для батьків. У багатьох дорослих накопичуються хронічна втома, емоційне виснаження, тривога. І коли до цього додається ще й необхідність організувати шкільний процес — ресурсу може просто не вистачити.
«Коли високий рівень напруження, батьки можуть зриватися на дитині. І щоб такого не було, я, як дорослий, маю піклуватися про свій стан. Бо коли в мене є сили, я можу геть інакше реагувати на подразники. Від цього менше конфліктів у сім’ї», — каже Оксана Шаровара.
Тобто, різка реакція дорослого — це не завжди відповідь на поведінку дитини. Часто це ознака втоми. Через це прохання дитини про увагу може зустріти роздратування. Якщо це стає системним, дитина може замкнутися в собі.
Також психологиня звертає увагу: навіть коли дорослі мовчать, дитина все одно зчитує загальну атмосферу в родині. Тому важливо звертати увагу на власний стан, а не лише на поведінку дітей.
«Насамперед дайте відповідь собі: я можу впоратися зі своєю тривогою? Якщо ні — почніть із себе. Бо дитина дуже добре зчитує фон», — каже Оксана Шаровара.
Вона підкреслює: кожна дитина — частина родинної системи. Її поведінка є дзеркалом.
«Дитина не живе в ізоляції, вона — частина сімʼї. Якщо сімейна система нестабільна, дитина реагує, адаптується. Іноді ці адаптації виглядають як «неправильна поведінка», але насправді це спосіб вижити», — пояснює експертка.
Як підтримати дитину
Коли дитина боїться початку навчального року, важливо не змушувати її «взяти себе в руки», а створити простір, де вона зможе поділитися своїми переживаннями. Іноді перший крок — просто звернути увагу на її стан і дати знати: ви поруч. Почати розмову можна з м’якого спостереження: «Я помічаю, що тобі зараз складно з думками про школу. Що саме тебе турбує?». Таке запитання сигналізує: дитина не одна, її емоції важливі, а дорослі хочуть допомогти. Якщо дитина довіряє і починає говорити — це вже великий крок. Варто бути уважними до реакції. Навіть якщо розмова торкається складних чи «незручних» моментів, не можна засуджувати дитину, сварити або іронізувати.
«Дитині важливо розуміти: я можу сказати мамі або татові, що мені погано, і не отримаю за це покарання чи осуд», — наголошує психологиня.
Інколи дитина не готова одразу ділитися — це теж нормально. Тоді не варто «вибивати» з неї відповіді. Достатньо просто бути поруч — фізично та емоційно. Присутність, тиша, обійми — повноцінна підтримка.
Коли дитина готова ділитися своїми переживаннями, головне — її почути. Дитина будь-якого віку має право на свої емоції. Завдання дорослого — не знецінювати, а підтримати й передати важливе усвідомлення: «Твої почуття важливі. З тобою все в порядку. Мені можна довіряти — це безпечно». Якщо дитина не готова говорити, не варто панікувати. Навіть дорослим іноді важко сказати, що саме їх тривожить, а дітям — тим паче.
«Запитайте в дитини, чи є хтось, з ким їй легше спілкуватися. Це може бути не ви — і це нормально», — радить Оксана Шаровара.
Підтримати — це значить не розв’язати проблему чи задачу замість дитини, а допомогти їй розібратися, як це зробити самостійно. Це може стосуватися як шкільних завдань, так і життєвих ситуацій. Важливо дати зрозуміти: «Я готова/ий тобі допомогти. Якщо щось не виходить — ти завжди можеш до мене звернутися».
«Якщо дитина не розуміє, що від неї хочуть — наприклад, завдання сформульовано надто заплутано — її мозок не може обробити цю інформацію. І тоді виникає ступор: така «стіна» з написом «Я це робити не буду», — пояснює експертка. — Коли для дитини все зрозуміло, і немає страху, — вона це робитиме», — каже Оксана Шаровара.
Якщо дитина постійно плаче, погано спить або має фізичні симптоми — наприклад, біль у животі чи нудоту — варто звернутися до дитячого психолога. Це можуть бути як приватні консультації, так і допомога шкільного психолога чи фахівців на платформах підтримки, таких як «ПОРУЧ», де підлітки, їхні батьки або опікуни можуть отримати підтримку та безплатні консультації психологів.
Одна з найпоширеніших помилок батьків — думати про психолога як про того, хто «пояснить дитині, як поводитися».
«Психолог не приходить із метою змінити дитину. Він допомагає всій системі: дитині, батькам, учителям — побачити, як можна взаємодіяти інакше», — пояснює психологиня.
Найкраще працюють не ізольовані «корекції поведінки», а зміни в контактах між дитиною та дорослими. Бо дитина не існує окремо — вона живе у взаємодії з іншими, і саме ці стосунки мають ключове значення. Тому до процесу терапії часто залучають батьків. Це може викликати тривогу.
«Якщо психологи працюють із дітьми чи підлітками, у більшості випадків вони залучають до процесу й батьків. Щоб робота психолога з дитиною була ефективною, має змінюватися вся сімейна система. Це складно. Але якщо ви вже звернулися — це вже перший крок до змін. Психолог може дати рекомендації щодо ефективної взаємодії з дитиною — без осуду, з повагою до батьківських почуттів, — зазначає експертка. — Фаховий психолог не засуджує. Він наголошує: у вас уже є всі ключі, щоб зрозуміти, на підставі чого виникають конфліктні ситуації — і побудувати інші алгоритми взаємодії», — каже Оксана.
Багатьох батьків лякає фраза: «вам теж потрібно змінюватися».
«Це не про те, що ви щось зробили не так. Це про те, що всі ми можемо шукати нові шляхи до кращого взаєморозуміння з дитиною. І це — нормально», — підкреслює Оксана.
Насамкінець: дитині не потрібні ідеальні батьки. Їй потрібні люблячі — ті, хто визнають помилки, готові вчитися та не залишають її наодинці з труднощами.
Якщо дитина переживає через ситуації, з якими, на її думку, вона не впорається, спробуйте разом проговорити їх. Запропонуйте подумати над можливими варіантами дій: що можна зробити в такій ситуації, до кого звернутися по допомогу, яка поведінка буде підтримувальною, а яка — ні. Це допоможе зменшити тривогу, бо замість абстрактного страху з’явиться конкретний план дій.
Якщо труднощі пов’язані зі складними стосунками в школі, крім підтримки дитини, важливо залучити класного керівника, шкільного психолога або соціального педагога. Важливо зберігати відкриту комунікацію і налаштовувати її на спільний пошук рішень.
Такий підхід відкриває простір для діалогу, замість конфронтації, і показує дитині приклад конструктивного вирішення складних ситуацій.
Важливо показати дитині, що її емоції нормальні. Коли не потрібно приховувати страх, злість, сум чи тривогу, внутрішнє напруження знижується. Дитина починає розуміти: з нею все гаразд, її почуття мають право на існування. Почніть із себе — діліться тим, як Ви самі справляєтесь з емоційними ситуаціями:
Такий досвід також зміцнює довіру: дитина бачить, що батьки — не ідеальні роботи, а живі люди зі своїми почуттями. А ще — що із цими почуттями можна бути в контакті, не соромитися їх і поступово навчатися з ними жити.
«Коли дитина отримує від батьків дозвіл відчувати— вона починає краще розуміти себе. А це — ключ до психологічної стійкості».
Щоб дитина адаптувалася до навчального року без зайвого стресу, варто заздалегідь повернутися до шкільного ритму. За кілька тижнів до 1 вересня поступово змінюйте звичний графік: лягайте спати трохи раніше, відновлюйте ранкові та вечірні рутини.
Режим — це зона відповідальності дорослих. Саме батьки допомагають дитині тримати баланс між відпочинком, навчанням, спілкуванням і домашніми обов’язками. У розкладі має бути місце не лише для гуртків і уроків, а і для байдикування — це так само важлива частина відновлення.
«Якщо дитина буде знати, що після математики вона зможе пограти чи піти на прогулянку, — це стане природною мотивацією. А якщо натомість на неї чекає миття посуду — вона може затягувати домашнє завдання», — пояснює психологиня Оксана Шаровара.
Інколи скарги дитини на втому, роздратування чи байдужість свідчать про перевантаження. Якщо дитина каже, що нічого не хоче, не встигає, швидко втомлюється — варто переглянути її навантаження. Вигоряння в дітей часто починається саме із цього стану: є тільки школа, а на щось інше вже не вистачає сил.
«Навчання в школі — це повноцінний робочий день, з високим когнітивним і сенсорним навантаженням. Зранку до вечора — нові теми, різні вчителі, правила, шум, зміна активностей. Після цього дитині потрібен час просто бути собою, відновити сили, поїсти, побути в тиші», — додає експертка.
Проте відпочинок — це не «залипання» в телефоні. Це має бути якісний час, який допоможе дитині переключитися, розслабитися, відчути контроль над простором і діями.
Емоції часто «живуть» у тілі — як у дітей, так і в дорослих. Якщо дитина ще не вміє або не може описати, що з нею відбувається, її тіло може говорити за неї. Щоб зрозуміти, як почувається дитина, іноді достатньо не питати, а спостерігати: за мімікою, рухами, поставою, звичними жестами.
Тіло — перший індикатор. Навіть якщо дитина не каже, що їй страшно, її поведінка, стан тіла, відмова їсти чи постійна збудженість можуть бути прямою мовою тривоги. Підтримати тіло — означає підтримати і психіку. У цьому допомагають:
Навіть кілька хвилин якісної фізичної активності або тілесної уваги щодня можуть знизити рівень стресу дитини та допомогти їй краще справлятися з навантаженням.
Стосунки понад усе
Навчання, графіки, оцінки — усе це важливо. Проте найважливішим залишається зв’язок між батьками та дитиною. Саме він дає їй відчуття безпеки, стабільності та прийняття. Якщо дитина має такий зв’язок — осінь може стати для неї часом росту, а не втрат. Коли стосунки наповнені теплом, уважністю та щирістю — навіть найскладніші періоди можна пройти разом.
І варто пам’ятати: щоби підтримати дитину, спершу потрібно підтримати себе. Навіть базові речі — достатній сон, фізичне відновлення, щоденна турбота про себе — впливають на якість взаємодії. Бо коли батьки мають ресурс, у них більше сил бути стійкими, врівноваженими й турботливими.